Киш ( українська версія)

              

Киш прокинувся від холоду й голоду. У животику було порожньо і він сердито бурчав. Малюк покликав маму, але її ніде не було.

За домівку їм з мамтусею була картонна коробка від хлібопічки, яка стояла біля під’їзду багатоповерхівки. У цій коробці вони жили вже місяць. Для Киша це було ціле життя.

Ставало все холодніше, а до холоду додався ще й страх. Він був зовсім сам. Мама і раніше уходила на полювання, щоб добути їжу, але так довго вона ще ніколи не затримувалась.

— Ми, безпритульні коти, повинні самі про себе піклуватися, щоб не голодувати. —  завжди казала мама.

Мама в Киша була красунею. У неї був довгий і дуже пухнастий хвіст, яким вона пишалася та ретельно розчісувала своїм шершавим язиком.

— Коли я жила з людьми і ще не була безпритульною кішкою, люди називали мене Кицюнею та ніжно гладили спинку, — згадувала мама про роки своєї юності. — Знаєш, Киш, у кожного кота повинна бути своя людина, для того щоб любити та годувати.

—  Мамо, а як ти стала безпритульною? — одного разу спитав малюк.

— Я була домашньою кішкою. У мене була своя тепла квартира, свій диван, своя, завжди повна їжі, тарілка і, звісно, своя людина. Але я була молода і часто, дивлячись у вікно, заздрила своїм вільним сородичам. Мені здавалося, що там, за межами квартири, вирує справжнє життя.

— Але ж хіба тобі не подобалося жити у теплі та ситості? — дивувався Киш.

— Я прагнула волі! Тому одного разу вистрибнула у вікно та втекла. Я     бігла так довго і навіть жодного разу не озирнулася. А коли нарешті зупинилась, зрозуміла, що назад дорогу не знайду.

— І тому тепер ти живеш тут?

— Я ще довго мандрувала поки не знайшла цей дім. — зітхнула мама.

Киш любив слухати ці спогади...

За стінами коробки сутеніло. Мама все ще не поверталась. І кошеня, а Киш був саме кошеням, маленьким, сірим створінням з виразними очима та напрочуд величезними вухами, зібравши усю свою силу та хоробрість вирушило на її пошуки.

Від народження йому був усього місяць, він ще невпевнено стояв на маленьких лапках та страшенно боявся всього, що було за межами його домівки. Малий нічого не знав про великий світ навколо.

Іноді біля їхньої коробки зупинялися великі ноги в теплих угах. І тоді у старій бляшанці, що лежала поряд з коробкою з’являлася їжа.  Мама казала, що ці ноги належать людині на ім’я тітка Валя. Вона дуже добра і всіх годує.

— Мамо, а чому тітонька Валя не може бути нашою людиною? — спитав одного разу Киш.

— Вона вже старенька і у неї є своя кішка — задавака Бася. Я часто бачу її у вікні.

— А чому тітка Валя не може бути нашою та Басіною людиною? — не зупинявся маленький кіт.

— Тому що у кожного кота повинна бути своя людина. — впевнено відповіла мама.

Кишу дуже сподобалися мамині слова. Він почав мріяти, що коли підросте, то обов’язково знайде свою людину. Можливо вона буде такою саме доброю як тітка Валя. Мама кепкувала з цих мрій:

— Ні, мій любий, тобі судилося назавжди залишитися безпритульним котом.

— Але чому?

— Небагатьом, народженим на вулиці, щастить знайти своїх людей. А ти у мене ще й зовсім не красень. — відповідала мама і ласкаво облизувала його сіру мордочку.

... Киш обережно ступив передніми лапками на мокрий асфальт. “Коти не люблять сирість” — подумав малюк, але долаючи страх та відразу, пішов далі.

Кошеня йшло, як йому здавалося, вже цілу вічність. Навколо була мокра трава, повзали різні жучки. Малий намагався їх ловити, щоб вгамувати голод, але марно.

Трава скінчилася. Перед Кишем з’явилася величезна сіра дорога. Він не знав куди йти далі, де може бути мама і зовсім розгубився.

Не встигло маля зробити наступний крок, як на нього, не відомо звідки, налетіло щось здоровезне та кругле. Слідом за цим дивом  з’явився чоловік. Він не був таким великим як тітка Валя, але виявився дуже злим.

— Киш звідси, тварина! — заволав чоловік. — Через тебе раму на веліку погнув. Чого витріщився?

Чоловік замахнувся ногою та, що є сили, копнув кошеня. Киш відлетів далеко від дороги.

Йому було боляче та прикро. Він не розумів, за що його штовхають. Адже ж він не зробив нікому нічого поганого, він просто шукає маму.  

— Матусю, де же ти є? — заплакав малюк.

Він плакав і кликав. Він зовсім втратив сили. Голод та холод — ці люті вороги всіх безпритульних котів, заволоділи ним повністю. Все його маленьке тільце боліло від удару.

— Гав!

Киш здригнувся і припинив плакати. “Собака” — перелякано подумав котик. Мама говорила, що страшніше за злу людину може бути тільки собака. Малюк злякано підняв очі вгору.

— Гав! Гав!

Прямісінько над його головою клацали страшні щелепи. Собака був не один. Вони щільним кільцем оточували горе мандрівника.

Киш замружив очі і зрозумів, що він вже ніколи не стане дорослим і не знайде а ні матусю, а ні свою людину. Це кінець.

Клац... міцні щелепи клацнули над ним...

Киш прийшов до тями і виявив, що його тримають чиїсь руки. “Не може бути! Хіба можуть щелепи собаки бути такими м’якими та теплими? Я помер?” — це перше, що спало йому на думку. Руки тримали його міцно, але дуже ніжно. Вони гладили його по животику, і це було дуже приємно.

Кошеня обережно відкрило одне око. І одразу ж заплющило його. На нього дивилось симпатичне личко людини. Киш ніколи раніше не бачив обличчя людини так близько.

— Ти отямився, маленький? — почув він радісний голос. — Мамо, він отямився. Собаки йому не нашкодили.

—Це дуже добре, Машо. Йому, напевно, холодно. Сховай його за пазуху та йдемо до дому.

— Мамо, він буде в нас жити?

— Звичайно, пам’ятаєш я говорила тобі, що в кожної людини повинен бути  кіт. Схоже, що ти свого щойно знайшла.

Теплі руки, ще міцніше пригорнули Киша і обережно помістили його у тепле, темне, але дуже затишне, місце. «Запазуха» — подумав Киш.

— Я назву його Киш! — сказала дівчинка своїй мамі.

— Дивне і’мя, але я згодна.

Кошеня пригрілося за пазухой і тихенько замуркотіло. Киш більше нічого не боявся і вже точно знав, що знайшов свою людину.

P.S. А за малюнок величезна дяка моєму колишньому студенту Олександру Таранцову.