Найщасливіший день

 

Наталка стрибала від радощів. Це був найщасливіший день її життя. Сьогодні тато повертається додому. Вона дуже, дуже скучила за ним. Адже вони вперше так надовго розлучились.

Аж цілих три дні.

Коли тобі лише п'ять років — це здається вічністю. І ось нарешті татусь повертається з відрядження. Самісенько на ії день народження!

— Вітаю тебе, донечко моя, з твоїм п'ятим днем народження! — радісно пробасив татко та простягнув Наталці красивезну ляльку — таку велику, що їй спочатку здалося, що це живе немовля.

Мала зраділа ще більше. Весь ранок вона бігала, стрибала, гралася з новою лялькою, а по обіді вони всією сім'єю пішли гуляти у парк.

Парк був улюбленим місцем наталчіних батьків. Вони часто сюди ходили вдвох, коли Наталки ще не було. Мама розповідала, що тут вони й познайомились, тут тато освідчився їй у коханні і саме тут вони дізналися, що в них скоро з'явиться маля.

Тому цей парк був наче членом їх родини.

Наталка дуже любила водойми, а особливо фонтани. Їй подобалося дивитися як високо вони бьють у повітря. Як сяють водяні струї на сонці. Вона любила дивитися на воду.

Одного разу біля фонтану вона задивилася на маленькі хвильки, що їх ганяв вітерець по поверхні. Їй було дуже цікаво що ж там, в глибині. “Цікаво, що ж там під водою? Може там живуть головастики, про яких їй нещодавно розповідала ії подруга по дитячому садку? А може навіть є русалки?...” І саме тоді вона побачила у прозорій воді Його.

— Ти хто? — здивовано запитала дівчинка, роздивляючись незвичне створіння, яке було схоже на велетенського головастика в короні.

— Я — Князь водойми — відповіло створіння.

— Тебе так і звуть?

— Ні. Це мій титул, а звуть мене Бурубуль Другий. Я живу в цьому фонтані і керую всіма його мешканцями. Це все — мої володіння. — Бурубуль Другий обвів коло своєю лапкою, більше схожою на плавник.

— А мене звуть Наталкою, я дуже люблю воду і дуже хочу бути володаркою водойми.

Так маленька дівчинка і величезний головастик потоварищували.

Кожного разу коли сім'я Наталки приходила гуляти в парк, дівчинка обов'язково підходила до фонтану та розмовляла зі своїм другом.

Батьки не вірили у існування Бурубуля Другого, тому кепкували з неї, а іноді навіть сварили й казали, що обманювати не можна. Наталка обурювалась, та не розуміла чому дорослі не бачать Князя водойми.

Пройшло вже багато часу з того дня коли Наталка в останнє розмовляла зі своїм підводним другом. Тому сьогодні вона дуже хотіла побачитись з Бурубулем, адже він обіцяв їй, що скоро зробить її володаркою водойми.

...Батьки сиділи на лавочці під розлогою вербою, там їх майже не було видно, а Наталка бігала навколо. Їй не дозволяли відходити далеко. Але що таке “далеко”? Он той фонтан — хіба це далеко?

Тому поки батьки були зайняті розмовою, дитина попрямувала до фонтану. Вона спочатку гуляла навколо, потім підійшла ближче. Вода зачаровувала. Наталка підходила все ближче до краю фонтану, все пильніше вдивлялася у водну глибину.

Вона навіть забула про смачну булочку, яку тримала в руці. Аж раптом...

Все навколо якось змінилось. Наталка не встигла нічого збагнути, але повітря стало якимось тягучим, а перед її обличчям несподівано з'явились мильні бульбашки.

Дівчинка почала озиратися й побачила як повз неї промайнула стайка маленьких рибок. “Мабуть головастики” — подумала вона. А потім зрозуміла, що навколо неї не повітря ... її з усіх боків, зверху та знизу оточує вода, а прямісенько перед Наталчиним носом з'явилося знайоме створіння в короні.

— Ти чого стоїш як вкопана? — почула мала, — Бачиш, я виконую твоє бажання. В тебе є кілька хвилин, щоб вирішити залишаєшься ти зі мною володарювати в цьому фонтані, або хочеш повернутися на суходол і бути простим дівчиськом.

— Ой, Бурубульчику, друже, скажи мені, будь ласка, де я ?

— От дурне дівча! Ти впала у фонтан. Тепер ти у моїх володіннях, так би мовити, у гостях, але там нагорі, вважають що ти потонула.

— Як це потонула? Хіба у фонтанах тонуть? — розгубилася Наталка.

— Ха, — Князь водойми розсміявся, — ну зазвичай тонуть у великих водоймах, у річках, ставках, морях та океанах. А ти, мабудь, така везунка, що тонеш у фонтані. Сьогодні в тебе щасливий день. Дивись яке царство на тебе чекає!

Наталка подивилась навколо і опинилась у казковому лісі з водяних рослин, серед яких танцювали різнокольорові рибки. Кожна з них несла їй подарунки. Хто намисто з перлин, хто гарні мушлі. Вони навіть співали дуже красивими голосами:

— Залишайся з нами вічно, будешь панночкою в нас.

Це все було дуже казково.

— Наталко, доню, де ти? — серед пісні десь далеко дівчинка почула голос тата.

Розгублена Наталка озернулася навкруги. Їй стало якось лячно. Вона спробувала зробити крок, адже підлоги у неї під ногами не було, лише вода. Вона знову зробила крок.

— Ні не хочу я бути володаркою водойми! — промайнуло у неї в голові.

Вона згадала як вона любить маму й тата, як тільки вчора сумувала за татом. Як батькам буде боляче, коли вони дізнаються, що вона їх покинула. Ні вона не може залишитися у фонтані назавжди. Ніяк не може!

В неї рапнтом майже не залишилось сил. А чарівний підводний ліс десь зник, зник і Бурубуль Другий і всі його піддані з їх дарами. Дівчинка побачила велику каменюку біля бортику фонтана. “Треба на неї встати, та спробувати піднятися на поверхню” — подумала вона.

Як же важко ходити під водою. За два кроки, такі довжелезні та важкі дівчинка дісталася тієї каменюки та стала на неї. І тільки зараз вона побачила, що все ще тримає в кулачку свою недоїдену булочку.

— Чия дитина?! Чия дитина?! — незнайомий голос лунав десь вгорі. Наталці здалося, що це хтось з неба питає про якусь дитину.

Сильна чоловіча рука вхопила дівчинку за капюшон курточки ...

— Дихай, мала, дихай. Ти повинна дихати. Я тебе благаю відкрий очи, подивись на мене.

Татів голос доносився десь здалека. Розплющувати очи не хотілось. Але вона це зробила. 

— То й що тепер? Я вже не зможу доїсти свою булочку? Вона геть мокра. — пробурмотіла Наталка та простягнула стурбованим людям, що її оточили, кулачок із зажатим у ньому мякішем.

Татко з мамою чомусь заплакали, а люди довколо полегшено зітхнули.

Наступного ранку Наталка прокинулась дуже рано. Вона підвилася на своєму ліжечку та побачила на підвіконні пухку здобну булочку, точнісенько таку, як вона любить. Саме таку вона вчора так і не доїла... Булочка була ще тепла, від неї йшов смачнющий аромат.

             —Мамо, тато, звідки в мене на підвіконні булочка?

— Не знаю. — відповіла мама, та хитро примружилась. А тато підморгнув Наталці та погладив її по голівці: — А яка різниця, звідки та булочка, бери й пригощайся.

ваша  Наталі Кавун