"Секрети близнюків", переклад на українську (уривок)

 

“Ти дурна курка. Забирайся з нашої школи! Інакше пошкодуєш ...”.

Настя вже кілька хвилин дивилася на монітор. Букви перед очима розпливалися й вихилялися у якомусь божевільному танці.

— Але чому? За що? Я ж нікому нічого поганого не зробила ... — шепотіла вона, розмазуючи по обличчю солоні сльози.

Це було вже друге повідомлення на її електронну пошту з таким змістом

...Адже все так добре починалося. Літні канікули троє друзів — Марк Полторак, Тимур Комін і Настя Ковалевська — провели в селі Козаче.

Про такі чудові канікули ця трійця і мріяти не могла. Вони цілком випадково стали детективами. Допомагаючи своїй новій подрузі — “ельфійській принцесі” Олі — діти втрапили у неймовірну історію. Були в ній і таємниця старовинного графського маєтку, і пошук скарбів, і справжні злочинці, і навіть ... привиди.

Діти по праву відчували себе героями.

У школі теж відбулися зміни на краще. За літо її відремонтували, обладнали за останнім словом техніки і перейменували в гімназію.

Тепер тут стало особливо престижно вчитися. З'явилося багато нових вчителів і, звичайно, учнів.

Завдяки новій вчительці німецької мови, молодій, ініціативній, натхненній Анжеліці Антонівні Ройберг, у школі відкрили театральну студію. Відбір до неї відбувався дуже серйозно. Це був справжній кастинг — обирали тільки найкращих.

Настя була серед обраних. А до Нового року в театральній студії вирішили ставити казку Гофмана “Лускунчик”. Через кілька днів має відбутися розподіл ролей, вона сподівалася отримати роль головної героїні Марі. Як же чудово все складалося ...

І ось тепер все руйнується. Хто ж її так ненавидить? ....

— Ти чого це сидиш у темряві, сестричко?

Настя не помітила як до кімнати зайшов її двоюрідний брат Тім.

Вона хотіла швидко зачинити кришку ноутбука, але брат виявився спритнішим.

— Що це? Це те, що я думаю? — в голосі Тіма відчулася тривога і наростаюче обурення.

— Я не знаю, що ти думаєш! — роздратовано відповіла Настя.

— І як давно ти таке отримуєш? — не звернув уваги на її роздратування Тимур.

— Ну чого ти причепився? Отримую й отримую. — мало не плакала дівчинка.

— Не реви! Кому кажу — не реви! Розповідай. — Тім рішуче розгорнув офісний стілець, на якому сиділа його сестра і уважно заглянув їй в очі.

— Розповідай все з початку.

— Ну що розповідати? — схлипнула Настя, але зібралася, витерла зрадницькі сльози і продовжила:

— Це вже другий такий лист. Вони приходять з незрозумілої адреси. Текст однаковий. Я не знаю хто і навіщо це зі мною робить. Може це просто якась помилка? — каро-зелені прекрасні очі з надією дивилися на брата.

— Цікаве кіно, — Тім тепер теж дивився в монітор. — Точно незнайома адреса. Ось що, сестро, сьогодні вже пізно, мені додому час, а завтра ми з Марком візьмемося за цього “письменника”.

***

Вона довго не могла заснути, мучили думки про таємничого «письменника». До них додалося хвилювання перед днем Х. Адже вже наступного тижня має бути розподіл ролей у театральній студії. На роль Марі претендували Настя і її краща подруга Єва.
     Треба сказати, що кращих подруг у Насті було дві — Аня Чорненька і Єва Марченко. Дружили вони ще з дитячого садочка. Жили в одному дворі, ходили в один садок і, звичайно, потрапили в один клас.
      Настя у свої тринадцять років вже була красунею. Висока, струнка з ладною фігурою, розкішним довгим волоссям кольору гречаного меду та зеленими очима, вона була дуже популярною серед однолітків. Єва — маленька, худорлява, гнучка, мов би гуттаперчива, брюнетка. В неї дуже живе обличчя, на якому завжди яскраво відображалися всі її емоції. Подруги навіть кепкували з неї, мовляв, ти, Єво, дуже голосно думаєш.
         На відміну від подруг, Аня тиха, худенька дівчинка, в класі так і була б непомітною мишкою, якби не яскраві подруги. Звичайно на їх фоні вона губилася, але всі знали, що ці троє завжди разом.
     Зовнішність її була повною протилежністю прізвища — бліда шкіра, світло блакитні очі під білявими віями і світлі майже біле волосся. Натуральна блондинка. Натомість брови в неї були темні. Ось такий парадокс.
       Коли в школі з'явилася театральна студія Аня навіть не стала брати участь у конкурсі, вона не мріяла бути актрисою. Це була мрія Єви, а Настя прагнула в модельний бізнес, і пішла до “театралки” просто за компанію з Євою. І ось тепер вони обидві претендують на головну роль ...
     До першого уроку Настя запізнилася. Проспала. Та ще й погода вирішила випробувати її на міцність.
        По-осінньому вогкий вітер пронизував до кісток. Дощ лив як з відра. Мама вранці так і сказала: “Розверзлася безодня небесна”, тобто небо прорвало. Парасолька раз у раз норовила вивернутися навиворіт, під ногами на тротуарі був суцільний водний потік.
            Поки Настя добігла до школи вимокла наскрізь і зараз дійсно схожа була на ту саму горезвісну “курку”, не дурну, але точно мокру.
         Пощастило тільки в одному — першим уроком була її улюблена всесвітня історія. Віталій Вікторович Дерюгін, поважний історик, років шістдесяти, хоч і був “старого гарту”, але до запізнень ставився спокійно.
             — Вибачте можна увійти? — промовила Настя засовуючи мокру голову в двері.
            — Заходь швидше, Ковалевська, не відволікай нас від теми. — не дивлячись, на неї сказав Віталій Вікторович і продовжив розповідати про епоху Відродження в Західній Європі.
          Настя, залишаючи за собою мокрі сліди, прокралася на своє місце поруч з Анею. Нишком кинула оком на третю парту в першому ряду, де сиділи Тім і Марк. Хлопчики теж дивилися на неї. І за виразами їх облич, Настя зрозуміла, що вони вже все обговорили.

***

           Поговорити з хлопцями не вийшло і на перерві. Анжеліка Антонівна увійшла в клас відразу після дзвінка. Не просто увійшла — влетіла.
           — Дорогий мій 8-В, у мене для вас приголомшлива новина! — майже проспівала вона своїм високим дзвінким голосом. — З завтрашнього дня в нашій міській Картинній галереї буде дивовижна виставка. З Німеччини до нас приїхала одна чудова фрау — Юліанна Шульц. Фрау Шульц є власницею унікальної колекції старовинних ляльок. І, уявляєте, вона погодилася виставити свою колекцію у нашому місті. Ми з вами запрошені її відвідати.
           — І за що нам така честь? — пролунав із задньої парти глузливий голос.
        — Нам така честь за те, Мартинюк, що я особисто знайома з фрау Юліанною. І багато в чому, завдяки мені вона до нас і приїхала.
           — Аааа, то ми блатні. Так? — Мартинюк ніяк не міг вгамуватися.
          — Ми не блатні, Борю, ми спеціально запрошені гості. Ви мій клас, і я дуже хочу, щоб ви побачили цю красу.
        — Це так здорово, Анжеліко Антонівно! — пропищала з першої парти Марійка Зуб, дивлячись на класну керівницю обожнюючим поглядом.
          — Ось і чудово, — посміхнулася вчителька. — А тепер, мої театрали, до зустрічі після уроків. О 13.00 в актовій залі. Прошу без запізнень.
І вона вилетіла з класу так само раптово як і влетіла в нього. Відразу ж після відльоту Анжеліки продзвенів дзвінок.
        Більше в цей день ніяких сюрпризів не було. Але обговорити ситуацію з Настіним “письменником” друзям вдалося тільки після занять театралів...